Слух я втратила років у п’ять. З одного боку, круто, що сталося саме так – бо я навчилася говорили раніше, ніж оглухла (так, я часто називаю себе глухою – повірте, в цьому немає нічого жахливого та образливого!). Лікарі в той час говорили, що якби подібна приглухуватість трапилася зі мною при народженні, то навряд чи я навчилася б розбірливо говорити. А так можна сказати, що мені пощастило.
Але з іншого боку, ніхто не знає, чому я раптом почала погано чути. Уявіть реакцію моєї мами: в один чудовий день дитина перестає реагувати на звуки. Тобто, якщо репетувати у весь голос, то я чула, але спілкуватися як раніше вона вже зі мною не могла. Просто бац – і все. Як відрубало. Без видимої причини. І це було дуже дивно.
Мама потягнула мене по лікарях, і ніхто не міг чітко пояснити їй, чому це трапилося. Застудила вуха? Буває й таке. Ваша дівчинка дуже любить бігати без шапки. Спортивна травма? Не виключено. Ваша Маша з чотирьох років займається спортивною акробатикою, часто падає з турніків. Родова травма? Теж можливо. Вона ж у вас народжувалася не голівкою, а сідничками уперед, може, коли витягували, то пошкодили нерв. Який нерв? А ми не знаємо, якщо чесно, це просто одна з версій.
Отже, всі говорили абсолютно різні речі, і ніхто ні в чому не був переконаний на сто процентів. Зараз це в принципі вже неважливо, але погодьтеся, ситуація чудернацька.
Чи можу я сказати, що переживала після втрати слуху? Ще б пак! Це дуже важко психологічно. Особливо коли тобі п’ять років і ти гіперактивна та супер-товариська дитина. І замість того, щоб гучно реготати в компанії однолітків (дуже люблю реготати – саме РЕГОТАТИ, гучно і багато, щоб аж потім живіт болів!), ти напружуєшся, щоб вловити хоч би мінімальну суть розмови. Це був постійний стрес.
В таких ситуаціях я дуже рекомендую говорити. Просто говорити про те, що тебе зачіпає. Запитувати. Обговорювати важливі теми – нехай вони для когось і здаються на перший погляд смішними та безглуздими. Мене ніхто жодного разу не спитав, що я відчуваю, коли замість людських голосів звучить море – це я так назвала свою глухоту після того, як подивилася фільм «Країна глухих». Пам’ятаєте, там діалог був:
- А як це, не чути?
- Ну, так, ніби море у вухах.
- Добре, мабуть, увесь час чути море.
- Добре чути, як двері відчиняються. А то все море та море.
Так вийшло, що я різко занурилася в це море. І вже не виринула. Вірніше, виринула, коли вдягла слуховий апарат, але це відбулося аж через декілька років. А до цього я тупо бовталася під водою. Борсалася, якось там пливла. Ніхто не питав, як я там взагалі тримаюся на плаву – адже тримається, що ще треба? А треба було б запитати. Неважливо, дорослий ти чи дитина – завжди важливо говорити про те, що ти відчуваєш. Особливо коли трапляється щось таке раптове та кепське в житті – хоп і все.
Чи можу я сказати, що мені заважає глухота? Ні. Я працюю журналістом, в моєму житті було чимало прес-конференцій та інтерв’ю. Я спілкувалася з політиками, президентами, рестораторами,
шеф-кухарями, кіноакторами та режисерами. І жодного разу не було, щоб моя глухота завадила мені написати класний текст. Все, що потрібно – це просто сказати на початку розмови: «Говоріть гучніше, я погано чую». Не потрібно соромитися. Це не Ваня Дорн співає, це я вам кажу. Не чути – це нормально. Мати недоліки – це нормально. Ідеальних людей немає, їх просто не існує в природі. У когось довгий ніс, у когось бородавки, у когось ноги криві, а хтось погано чує та носить слуховий апарат Oticon.
А найкрутіше в цьому апараті для мене те, що я можу в будь-яку мить його відключити, і тоді мені буде байдуже, що сусід збоку робить ремонт, сусід знизу гучно слухає музику, а сусіди зверху роблять чергову дитину. Це моя маленька суперсила, розумієте?